Це був короткий ліричний вступ, а зараз буде довгий текст про моє захоплення і мою хворобу - книги. Точніше, текст буде вже про книги малого.
Коли я ще ранньою весною купувала твори з віршиками й великими малюнками, то з продавчинею в магазині в мене вийшов такий кумедний діалог:
- Так, ось ці гарні. А тут малюнки великі. Вам на який вік? Два, три роки?
- Чотири. Місяці.
Ще як тільки малий почав дивитися і розрізняти хоч щось у своєму житті, однією з перших речей, які він побачив крім іграшок, мами, бабусі, стелі в кімнаті, були книги. Він розглядав їх із зацікавленням. Щоправда, секунд 20, але ж розглядав.
Як тільки я добиралась до комп'ютера, то підвисала на сайтах усіляких дитячих видавництв. І коли вже трішки затарилась книгами, малий перестав їх любити.
Я запанікувала: все, мій син не любить книги, я не змогла передати йому свого захоплення і взагалі як тепер жити. Байдуже, що дитині-то було 6 місяців. Потім настав етап, коли я змирилась із цим рішенням малого. Він - самодостатня людина. Нехай маленька, але повноцінна людина, тому йому можуть подобатись якісь речі, а якісь ні. І це потрібно прийняти. Я прийняла.
Але за будь-якої нагоди читала віршики і показувала, що на тій сторінці корова, а там котик каже «Няв», а там є ще жабка.
І в якийсь момент малий звик до книг. Одного ранку (я не запам’ятала числа та точної дати), коли я збиралась іти на кухню мити посуд, малий взяв до рук книжечку і сказав: «Е!» Це означало: почитай або покажи там малюнки. Ви не уявляєте моєї радості! Який там посуд? Я його й так не люблю мити, а тут ще й дитина просить почитати! Та звичайно! І ми читали. Звісно, читали – це трохи перебільшення. Дитині книжечки були цікаві не більше 2-х хвилин, але ці перші 2 хвилини вже були.
З того часу почалася наша книжкова ера. Тепер ми читаємо часто. Віднедавна малий уже сам, без мене, стягує ящик з книгами з комода, сідає на підлогу і уважно вдивляється у сторінки. Водить пальцем по малюнках, притискає їх обличчя, щось мугикає. А я ледь стримуюсь, щоб не затупати ногами від радості.
З кожним місяцем у нас усе більшає і більшає книг. І незабаром я не знатиму, де їх складати, але про це подумаю вже згодом.
Не подумайте, я не хочу, щоб за книгами дитина не бачила світу. Навпаки, хочу вже зараз доносити, що є інші й якісніші розваги, ніж планшети, комп’ютери, мультики. Просто згадую своє дитинство і пам’ятаю ті враження, які отримувала від книг. Як вибирала їх у дитячій бібліотеці і ледь не перечитувала до половини, ще не вийшовши з бібліотеки. Як з головою занурювалась у світ дитячих детективів, Незнайка, Аліси, чарівника країни Оз, міфів різних народів і навіть астрономії.
Книгарні в нашому містечку немає й досі, а всілякі новинки доходили до бібліотеки дуже пізно. Проте, коли там нарешті з’явились перші томи «Гаррі Поттера», яскраві обкладинки енциклопедій, я не могла втриматись, щоб не приволокти їх усіх додому. Хтось із дітей приносить додому котів, собак, пташенят, а я тягнула макулатуру. Від обох бабусь, від сусідів, зі шкільних і районних бібліотек.
А коли почала читати крім книг ще всілякі юнацькі журнали, то приходила на пошту (де вони тоді тільки й продавались), просила глянути журнал, що мене цікавив, швиденько його перечитувала й повертала. Згодом мене запам’ятали працівники пошти, але продовжували давати читати журнали.
Для мене читання – це мистецтво. Я не надто розуміюсь у сучасному живописі чи театральних постановках, чи якихось інсталяціях, що об’єднують різні напрямки й жанри мистецтва. Зате трішки розуміюсь на книгах і хочу хоча б це вміння передати своєму малому.
Саме тому в темному куточку в шафі на малого чекають не штанці «на виріст» чи курточка, а новесенькі книжечки про Їжачка-мандрівничка, про київський Каштан англійською, Козу та семеро козенят від «Абабагаламаги», казки-панорами та прекрасний і теплий твір про Лист до Святого Миколая.
Комментариев нет:
Отправить комментарий