Перше грудня і очікування Нового року

Для мене Новий рік починається 1-го грудня. Я люблю ще на початку місяця прикрашати квартиру усілякою святковою мішурою та робити якісь декоративні штуки із хвої, паличок кориці (це не завжди дуже гарно, але ароматно). Мені подобається саме очікувати це свято. Проживати кожен день так, ніби ось-ось увечері буде свято і тому щодня настрій піднесений, якийсь ще більш незвично радісний.

Я люблю грудень. За його традиції, за дещо містичні та наївні гадання на Катерини й Андрія, за подарунки на Миколая, ну і за Новий рік. За гірлянди на магазинах, на деревах, за веселі новорічні пісні, за красиві вітрини.

Люблю усілякі новорічні декорації, непотрібні штуки на кшталт шлема вікінга чи обруча з пір’ям. Новорічні іграшки, паперові гірлянди, сніжинки на вікнах. От у цьому сегменті я – патологічна жертва новорічного маркетингу. І нічого не хочу з собою робити. Бо це – неймовірне відчуття постійного свята неможливо зменшити, розділити, комусь подарувати, воно просто є і все тут.

Я вірю і знаю, що дива трапляються саме в грудні.

Пам‘ятаю, коли я ще була в 10-му класі, 20-го грудня в нас повинен був бути відкритий урок з фізики. А напередодні 19-го я мала проробити просто величезну гору роботи. У той день я йшла пізно додому, коли вже стемніло і думала, що не встигну, що всіх підведу, що, як завжди, всьо пропало. І тут пішов сніг. Густий, лапатий, величезний. Він падав так, ніби його зверху хтось витрушував, красиво роздмухував і гарненько опускав додолу. Він був неймовірний. Від снігу все навкруги було біле, а він усе падав, падав. А потім тихенько порипував під ногами.

У той момент я стояла і не могла зрушити з місця. І мій мозок вирішив дати грішному тілу ще один шанс, тому в голову прийшла геніальна думка: «Це знак! Це знак, що все буде добре, що завтра все складеться якнайкраще!» Після майже безсонної ночі все склалось добре, але той момент я досі прокручую в пам‘яті.

Незабутнім став і наш перший сніг першого грудня. Знаю, що перший сніг випав за два дні до того, але в грудні ще не було снігу, тому будемо вважити, що то був перший грудневий сніг.

Ми з малим вийшли саме в розпал снігопаду. Коли під ногами вже пливли велетенські калюжі, а на голову все ще сипалось снігове конфетті. І на початку нашої прогулянки в мене промайнула десь далеко думка: «Тільки ти можеш у таку погоду випертись гуляти», але поведінка малого дала мені зрозуміти: ми все зробили правильно.

На відміну від дорослих, які ховались від снігу під парасольками, капюшонами, великими шарфами, малий, навпаки, не міг зрозуміти, що то таке літає в повітрі, тому постійно виставляв голову під сніг. Було так смішно спостерігати, як великі сніжинки падали йому то на ніс, то на очі, а він просто морщив носа і піднімав голову все вище.

У той день ми танцювали спочатку під французькі мотиви, а потім під різдвяно-новорічні, біля вітрини магазину з солодощами. Можливо, це було дивно зі сторони, але нам було весело. Ми усміхались до всіх насуплених пішоходів і біля ліфта (який ввімкнули на декілька годин) отримали мандаринку від дідуся з 11-го поверху за те, що зачекали на нього. А потім розібрали її ще в коридорі й випустили новорічний аромат літати по квартирі.

Свято живе в кожному з нас, просто не всі хочуть його випускати назовні.