1 вересня 2007-го

Фото: Pexels.com

Рівно 10 років тому перше вересня теж було в п’ятницю. Тоді зранку моросив дощ і було прохолодно. Моя сестра ішла в перший клас, а я – на перший курс. Те перше вересня було надзвичайно важливе нас обох. Батькам довелося розділитися: мама була з сестрою, а я з батьком поїхала в Київ.

Ми під’їхали до нашої школи. Сестра вийшла з машини з такими гігантськими білими бантами, рожевою парасолькою та великим рюкзаком. В автомобілі лишились тільки мої речі – сумки забиті книгами, речами, каструлями, сковорідками, чайником, тарілками, шампунями та ще купою всього-всього, що беруть першокурсники, коли їдуть поселятися в гуртожиток.

Ще того ранку ми зустріли мою вчительку української. Вона плакала і, як завжди, сказала якісь розумні слова, які дуже швидко вивітрились. Просто на той день і наступні випало надто багато емоцій, вражень та переживань.

Коли ми заїхали в Київ, небо розвиднілось. Я дивилась на височезні будинки з вікна автомобіля і в мене аж серце падало в п’ятки від самої думки, що я вже з того самого дня там житиму. Я і Київ. Я в Києві. Мене переповнювало стільки емоцій, що не вистачило б ніяких валіз, аби їх виміряти.

Потім було урочисте привітання, вручення студентських квитків та багато напутніх слів від викладачів. Я переписала розклад, в якому розібралась тільки під кінець семестру. І ми поїхали поселятись у гуртожиток. Там і почалось усе найцікавіше.

Найцікавіше, тому що більшість першокурсників поселились ще 30 чи 31-го серпня. Ми не знали, що можна приїжджати раніше, тож приїхали аж 1-го вересня. Комендант гуртожитку традиційно й очікувано заявила: «Місць немає». І швидко підгребла під зошит доларові та гривневі купюри. Потім ми на сумках чекали в коридорі. Згодом комендант чи то зжалю, чи то щоб ми не стовбичили там, таки погодилась мене поселити… в недобудоване приміщення бібліотеки.

То була величезна кімната з багатьма стільчиками, які були складені один на одний і стояли в декілька рядів аж до стелі. Там була маленька поламана шафа без дверей, один стіл і 6 старезних ліжок з розтягненими пружинами, сівши на які опинявся майже на підлозі. Остання, до слова, теж була брудна. А на підвіконні лежали чиїсь стрінги.

Тоді в кімнаті була лише одна дівчинка – Женя. Вона саме говорила з мамою, яка працювала за кордоном, по телефону. У Жені була істерика. Вона кричала, що не хоче жити в цьому смітнику, гаражі чи притоні. Просила терміново вислати їй гроші, щоб вона дала комендантці хабаря. Вона плакала, бо життя несправедливе і «як так можна?» Ситуація мені нагадувала якийсь сюрреалізм, значення якого я хотіла, щоб мені пояснили, та ніхто не пояснював.

Фото: Pexels.com

Ми почали вивантажувати всі мої речі. Я не знала, куди це все складатиму й навіть хотіла лишити половину в батьковій машині. Та й сама хотіла лишитись в автомобілі жити. Потім ми обнялись і батько поїхав. Я видихнула. «Фух. Я не розридалася. Значить, зараз треба роздивитись усе навколо і зібратись з думками», - подумала я. Але далі сиділа нерухомо. А потім тато… повернувся. Він забув віддати мені книги із філософії, які нам вручили в університеті.

Коли батько поїхав другого разу, тепер уже мене охопила паніка. Я панікувала, бо усвідомила, що все літо я думала, як буду старанно вчитися, сидіти за книгами, ходити до бібліотеки, вночі читати задані книги. Але. Я абсолютно не подумала, як, на чому та за скільки добиратись до університету. Не дізналась, де можна купувати продукти, одяг, книги. У той момент на мене зійшло прозріння: Київ – це не моє маленьке містечко, це – величезна м’ясорубка, а я в ньому навіть не вмію користуватись метро. Частина студентів, які заселились раніше, вже були знайомі між собою. Частина – познайомились ще під час вступних іспитів. А ще з частиною студентів жили батьки.

А я сиділа й фруструвала, накручувала себе як тільки могла. Усі мої внутрішні таргани й песимісти зібрались разом і дружно влаштували мені революцію. «Ха-ха, ти думала, що отак приїдеш з нікому невідомого містечка – і Київ ляже тобі до ніг?» - казали вони. «Знаєш тут стільки талантів, що тобі й пробувати не варто не те що працювати, а й вчитися», - не відставали ті ж таргани. «Слухай, ну якщо ти навіть не знаєш, в якій стороні твій університет, то ти думаєш твій топографічний кретинізм у майбутньому кудись подінеться? Ти ж не зможеш не те що дачі депутата знайти, ти свій будинок три дні шукатимеш» - насідали внутрішні мегапесимісти.

І я не знайшла нічого кращого, як піти… ні, не плакати – гойдатися. Коли ми з татом під’їжджали до гуртожитку, я бачила, що навколо майже біля кожного будинку дитячі майданчики. Так, для мене це тоді було дивиною. Але я цьому дуже зраділа. Я ввімкнула якусь американську попсу у вуха – і тупо почала гойдатись. Вгору і вниз, знову і знову. Один і той же рух. І так майже годину. Так я заколихувала своїх тарганів. А коли ті вляглись, то подумала, що відступати все одно вже немає куди. Тому лишається тільки прийняти те, що є. І повернулась до кімнати розкладати речі. Гуртожиток я змогла знайти, тому це вже була маленька перемога.

Фото: Pexels.com

Того вечора Женя мене познайомила зі студентами – мешканцями верхніх поверхів. Ми з ними навіть зробили спільний фруктовий салат. Навіть не так – то був величезний таз того салату, який ми ще доїдали на другий день. Під час тих «салатних» розмов я познайомилась з дівчинкою – теж Катьою, яка, як виявилось, навчалась на моїй спеціальності. Не скажу, що то була дружба з «першого погляду», але зараз це людина, якій можна пізно ввечері подзвонити й поплакати в телефонну трубку, яка вночі після роботи йде шукати банкомат, бо тобі треба терміново скинути гроші на картку, і до якої я незабаром іду на весілля.

Наступного дня не знаю чи фортуна, чи доля (просто не люблю таких занадто пафосних слів) мене познайомила з Настьою. У цей же день ми ненароком влаштували пожежу в нашій кімнаті, потім – разом вечеряли, прибирали, губилися в Києві, випробовували свої організми на міцність, не спавши по декілька ночей підряд... Нас пов’язує як багато хороших і божевільних компроматів, так і мімімішних спогадів. І, напевно, так якось було задумано – прожити ті півроку в бібліотеці.

Це – не єдині прекрасні люди, яких мені «підкинув» університет. Просто це ті, які з’явилися саме в перші дні мого перебування в Києві. Інші не менш важливі для мене, але кожен з них – це окрема велика історія.

Це все я до чого. Для мене кожен початок осені – ніби нове «перше вересня» того далекого 2007-го. Завжди купа планів, бажань, амбіцій, мрій. І традиційно їм на противагу – купа тарганів і зборище песимістів, нові «бібліотеки» й нові «фруктові салати». Кожну осінь мені нестерпно хочеться гойдатись, але майже постійно не вистачає на це часу.

Фото: Pexels.com