 |
| Фото: Pexels.com |
Після першого дня
свободи, я думала, що відрублюсь, як тільки моя голова торкнеться подушки. Але
в голови були власні плани – і спати вона не хотіла. Я розклала великий диван,
накидала туди м’яких
подушок, лягла спочатку поперек, потім по діагоналі та навіть зірочкою, але сон
не йшов.
Я дивилась на місяць. Згадувала,
що від нього просто шаленіє малий. Він його помічає ще вдень, коли світить
сонце. У мене навіть виробився рефлекс: щодня, коли я йшла пізно з роботи, то
завжди піднімала голову й дивилась у небо – шукала місяць. Однак, учора я
згадала милу сцену із фільму «Сам удома», коли Кевін в одному місті, а мама в
іншому дивились на різдвяну зірку й казали одне одному через кілометри «Щасливого
Різдва». Чомусь мені здалося, що якби нас з малим у той момент знімали, то
сцена була б схожою. Хоча малий тоді вже спав і сумніваюсь, що сказав би мені
щось про Різдво.
Так я лежала без сну. І раптом
мене осяяло: дітей завжди привчають до ритуалів – прийшли з двору, поїли,
помились, почитали книжечку, сіли на горщик, лягли спати. Але ж до таких
ритуалів звикають і дорослі! Як собака Павлова – треба обов’язково когось мити,
читати щось про машинки й не забути поїсти.
Так от, по-перше, я
накидала ще більше подушок, щоб зменшити обсяг дивану. Так, не завжди великі розміри
– це комфортно. По-друге, я взяла до себе всілякі іграшки. Річ у тім, що діти
від 1,5 року полюбляють спати із половиною своїх іграшок. Чого в нас тільки в
ліжку не було! Традиційна ляля (тобто великий пупс, який вміє казати «Мама-Мама»
і трішки плакати), спінер, конструктор, великий ведмідь, динозаврики, олівці,
книжечки, декілька машинок (за один раз, звісно) і маленький динозаврик (такий
малесенький-малесенький – він може поміститись у чайну ложечку).
Ці всі здобутки малий
щовечора ретельно розкладав перед сном у ліжко. Коли я казала, що вже треба йти
спати, він перераховував речі, які хотів взяти з собою. І горе було, якщо щось «життєво
необхідне» не знаходилось одразу… Він дбайливо вкладав ведмедика, вкривав його
простирадлом і закривав йому очі. Він гладив машинку і казав їй «опойной носі»,
а потім ставив свого міліметрового динозаврика за подушку, щоб той охороняв
його сон. Насправді легенду про динозаврика-вахтера придумала я – просто, щоб той
не загубився, але вона всім так сподобалась, що тепер оці 2 грами пластмаси щоночі
виконують мало не героїчну функцію.
Урешті, обклавшись іграшками,
ми вимикали світло. І… та-дам! – говорили. Про день у садочку, про море (особливо про
кораблі та рибки), про гойдалки і пожежні машинки. А потім він клав свою
пухкеньку ручку мені на плече і казав: «Мама, я тебе любу». І від цього «любу»
хотілось стрибати й танцювати з радості, але я мужньо боролась і просто
усміхалась. Потім він відвертався і так само клав ручку на лялю або ведмедика і
казав їм, що вже темно й треба спати.
Що відбувалось щоночі
далі, я здебільшого не знала, бо відключалась після власної фрази «давай уже
спатки».
Так от, прокрутивши собі
в голові цей увесь сценарій, я – доросла й заміжня людина, взяла до себе ведмедя,
маленьку подушечку і вкрилася покривалом. Сказала всім іграшкам «опойной очі (це
– ще один варіант слова «ночі»)» і таки заснула.
Ну, хороших і вам снів!
Комментариев нет:
Отправить комментарий