Мама на свободі

Фото: Pexels.com

Один з київських барів. Багато пива, рок-музики, криків відвідувачів і я. Починаю із сидру, потім переходжу до коньяку, сильних коктейлів та, чого там гріха таїти, горілки. Спочатку просто замовляю музику на автоматі. Потім танцюю. Але не звертаю уваги на незрозумілі погляди, а уявляю, що мене ніхто не бачить. Згодом до мене приєднуються інші відвідувачі. Я їх уперше бачу. Але разом ми горланимо в такт легендарної пісні «Highway to hell», киваючи на всі сторони головами та активно махаючи руками. Потім хтось замовляє дідуся Оззі Озборна – і ми затіваємо невеличкий слем. Штовхаючись, вибиваємо кухлі з пивом в офіціантки. Та що там кухлі – ми її саму змітаємо з ніг! Якийсь бородатий мужлан вискакує на барну стійку та подає руку ще трьом дівулям. Серед тих дівуль і я. І починається хаос… Бійки, крики, рок, і я тікаю від поліції…

Якось так я собі уявляла перший вечір, коли нарешті лишусь сама вдома без чоловіка та малого. Хоча ні, я думала, що перед тим ще стрибну з парашутом та наб’ю велике татуювання. Але як виявилось на практиці – як тільки від’їхала маршрутка, перше, що захотілось зробити – це звичайно ж поплакати. На мене навіть насварився водій, що я активно терлася біля вікна, махаючи своїм хлопцям: «Дєвушка, в нас вікна вже вимиті. Досить їх протирати!»

Так от, як тільки поїхала маршрутка, у мене почалась паніка. З одного боку – мені хотілось переробити все й відразу. З іншого – хотілось просто лежати морським котиком і неквапно піднімати голову, щоб напитись води. І я стояла така – й не знала, куди бігти – чи до гарних, чи до розумних.

Урешті мене занесло у взуттєвий магазин. По правді, я не люблю високі підбори. Але просто обожнюю дивитись на таке взуття. Яке воно гарне, кольорове, під яку спідницю чи сукенку може підійти. А потім уявляю, як біжу з малим на руках, рюкзаком на плечі і мотоциклом в зубах за маршруткою – і одразу розумію, чому люблю кеди, кросівки та гумові чоботи.

Хоча насправді, я просто не вмію красиво носити підбори. Іти легко, з насолодою, граційно, невимушено цокати по бруківці. Та що там красиво ходити – я тут падаю і на низькій платформі, а тут ще додаткових цілих 10 см!

З такими думками я випливла із взуттєвого магазину і пішла… Ні, не в бар. На гойдалки. Так, доросла тітка із вищою освітою і нібито серйозним робочим стажем, почала гойдатись на дитячому майданчику. І так мене захопив цей процес, що аж почали боліти руки та підбита нога. Але це були неймовірні відчуття! Я закинула голову назад і просто дивилась на синє-синє небо, зелені крона дерев і, до речі, саме сьогодні, 30 липня, я відчула нарешті, що зараз літо. До мене прийшло це усвідомлене поняття, що ось воно – л-і-т-о.

Потім я просто проходила повз перукарню й не змогла туди не заглянути. Так моє волосся стало коротшим на кілька сантиметрів. Я ще хотіла зайти в мій улюблений магазин «Все по 10», щоб навибирати край «необхідних» речей для хати, але там була неочікувана перерва. «Це знак, - подумала я. – Треба таки йти додому».

За останні майже 3 роки я ще ніколи не заходила в пусту квартиру. Ну, тобто в пустій була, але щоб аж так надовго, то ні разу. Про малого тут нагадувало все: зелений колючий каштан біля дзеркала, мультик «Свинка Пеппа» на екрані комп’ютера, розкидані в кухні, ванній та кімнаті машинки й книжечки, випраний маленький одяг на балконі. Але я зібрала волю в кулак і… почала прибирати.

Господи, як же давно я не мила посуд під Scorpions та Linkin Park! А як же чудесно було прасувати речі й знати, що по них у момент прасування ніхто не походить ногами або не витре об них руки. А який це кайф помитися у ванній. Довго митися. Залягти там і читати книгу. Ото як пишуть і показують у соцмережах успішні жінки. А як це прекрасно – просто думати без «мам, мам, мам, мам, пеппа, сінка, т’яктой, аааа!»

Тому зараз дуже-дуже сумую за своїми хлопцями, але насолоджуюсь цим маленьким ковтком свободи. Адже бути мамою – це хотіти втекти від усіх, а потім бігти до сім’ї через 4 години. Бо пухленькі щічки, кирпатий носик, допитливий погляд і постійний шум – для мене найкраща залежність у світі!

Ну, і якщо ви дочитали до цього місця, то щиро й офіційно заявляю, що знову вестиму блог. Планую наповнювати його великими постами раз на два тижні. І, можливо, короткими замітками в проміжках, якщо буде час. Хочу пробувати постити різні форми, жанри, історії. Хочу просто запам’ятовувати хороші й світлі моменти свого життя, але які не обов’язково будуть пов’язані з малим. Хоча більша частина – це все-таки він. Тому тут надалі буде трішки рецензій на дитячі книги, «ревізії» з музеїв, парків, атракціонів, нових міст і місць з малим, а також просто хороші й веселі історії, які, можливо, захочеться читати під ранкову каву чи чай, щоб підняти собі настрій зранку.