Місця щасливих людей

У кожного в Києві є свій тихий (або не зовсім тихий) куточок, з яким пов"язані купа спогадів, позитивних емоцій і без якого Київ був би не Києвом. У мене це - Золоті Ворота, вулиці Ярославів Вал, Рейтарська.

Саме з цих місць я почала відкривати для себе Київ. От тільки опиняюсь біля Золотих Воріт. І в пам"яті великими літерами - початок другого курсу в інституті, осінь, чорний плащ, кросівки й джинси з маленькими черепами на задніх кишенях, курси англійської на Рейтарській, тепле кафе зі смачнющими пиріжками і дешевим чаєм. Таке враження, що саме от це все відбувалось учора, а не 7 (о Боже, цілих сім!) років тому.

Ніби вчора я з відкритим ротом роздивлялась архітектуру будинків на Ярославовому валу. Мене аж розпирало від задоволення: "Господи, я стою біля самого Будинку актора!", "А оце тут ціле посольство Польщі!", "Мати рідна, а тут я проходжу біля індійського посольства!". 

Ніби вчора ми з подругою фотографували графіті на одному з задніх дворів якогось будинку. Для мене то був не просто малюнок на стіні, а якась ілюстрація з дитячих казок. Хтось скаже, що це - дешева ляпанина, а для мене в ту сіру осінь ці малюнки принесли безліч кольорових відтінків. І лишились набагато кращими, ніж вони є на фото.

Ніби вчора ми з моєю подругою (за сумісництвом однокурсницею та "співкамерницею" - жили ми разом у гуртожитку) бігли в суботу зранку на восьму годину на ті курси довжелезними східцями вгору. І завжди спізнювались. І завжди бігли щосили з язиком на плечі. І завжди я сердилась, бо не люблю спізнюватись, а потім сміялись із цього.

Ось вони - ці довжелезні сходи :)

І завжди після курсів, тих, що були в будні з восьмої до десятої вечора, ми милувались сонними будинками. А потім біля Володимирського собору ще довго чекали на передостанню маршрутку чи тролейбус. Ми стовбичили біля тих споруд і так просто-просто по-дитячому мріяли, що ось незабаром ми житимемо в цих квартирах і питимемо зранку каву на ось цих балконах. І ходитимемо в гості одне до одного на круасани. У нас обов"язково мали рости квіти на балконах, хоча в кімнаті засихали навіть кактуси...

На курсах крім традиційних граматичних вправ ми співали пісні. Саме там я зрозуміла слова пісні "Happy New Year" і відкрила для себе творчість Оззі Озборна. Хоча на курсах співали ми всього лиш "What if God was one of us", яку потім  з подругою періодично "відтворювали"  дорогою додому.

Перед тими-таки курсами ми відкрили для себе бюджетне кафе. Там продавали смачні, а головне - дешеві, булочки. Чай тоді коштував півтори гривні і загалом на п"ять гривень можна було непогано перекусити. Але ми умудрялись поїсти на три гривні. Ми постійно займали столик у кутку і пізніше до нас почали приєднуватись й інші учні, що ходили з нами на курси. 

З тим кафе, тими дерев"яними столиками та красивими вікнами пов"язано стільки спогадів, що, здається, в них можна було б потонути. Там були і побачення, і сварки, і якісь святкування. Там змінювались офіціанти, змінювались мої місця роботи, ставала іншою музика та радіо хвилі, які лунали з колонок, але не змінились їхні булочки та шоколадні торти. І вже зараз я туди приходжу зі своїм малим і чоловіком. На секунду закриваю очі - і бачу тарілку з двома булочками (з капустою й смородиною) та чай, і сніг за вікном, а в голові - "Jingle bells" і величезна гора планів на майбутнє.

Таки "місця щасливих людей" бувають. І Золоті Ворота - саме одне з таких