Літо 2015: вулицями дитинства, знайомство зі свинками та багато іншого

Я вже й забула як це: засинати під стукіт коліс трамваю, під тихий ритмічний шум автомобілів, що поспішають навіть уночі, дивитись на безліч маленьких вогнів великого міста з балкону 16-го поверху. Забула, бо це літо ми з малявкою провели в маленькому містечку на Житомирщині. Їхали ми в Баранівку ніби цигани. Ванночка, стільчик для годування, сушка для білизни, матрац у дитяче ліжечко, купа одягу, баночок-скляночок та, звичайно ж, іграшки.

Малий не дуже любив гуляти в колясці, то спочатку ми ходили в рюкзаку. І одразу, з першого ж дня, мене ледь не змило хвилею спогадів, які налетіли наче цунамі, як тільки я пройшлася старенькими вулицями, де проходило моє дитинство. То була не ностальгія, а просто багато-багато нейрончиків, що відповідають за пам'ять і спогади, які вмить активувалися. І як тільки я відходила від нашого будинку, то ставала не мамою, а малим дівчиськом, яке гасало на велосипеді, їло зелені яблука-вишні-сливи і постійно обдирало коліна.

Наше вуличне дитинство було неймовірним!

У кінці 90-х на нашій вулиці було багато незабудованих територій. Десь маячів лише фундамент, десь тільки купи каміння свідчили, що на цьому місці колись виросте будинок. І ми, малі чортенята, бігали по тих будівництвах, стрибали з вікон недобудованого другого поверху і лаштували халабуди, які потім господарі будинків щоразу розбирали. Щодня ми вигадували іншу гру і родзинка була не в антуражі, не в іграшках, а в нашій вірі й фантазіях - у тому світі, який ми творили.

Так ми, надивившись якогось фільму про підводний човен, вірили, що перед нами не груда камінців, а плацдарм для роботи. Кожен з нас там облаштував собі кабінет - комп'ютер і стільчик. Клавіатуру ми креслили крейдою і вправно стукали по ній пальцями. Ще робили з тоненьких камінців рації, які можна було покласти в кишеню шортів. Про мобільні телефони ми ще тоді не чули, тому й не копіювали. Ми так свято вірили, що після слів "Три, два, один. Повний вперед!" наш човен попливе, що цією нашою енергією можна було б дійсно запустити якийсь катамаран.

На іншому будівництві, де теж виріс лише фундамент майбутнього будинку, ми з дощок лаштували цілі кімнати з лавочками й столиками. Зверху клали якісь поліетиленові пакети - щоб не капав дощ. І сиділи там годинами, грали в робінзонів, саджали город і готувались відбивати напади кровожерливих аборигенів. На полі біля того фундаменту постійно грали як не в квача, то піжмурки. Часто влаштовували змагання з ходіння на руках. Хтось ставав на руки, а інший тримав його ноги і так бігли через поле наввипередки. А потім падали в траву і довго сміялись.  

Ми любили землю і все, що нас оточувало. Між моїм і сусіднім городом була велика поляна. Там хтось мав теж будувати хату, але щось не вийшло. І було просто поле з двома купами каміння і однією піску. На тому полі з палиць і покривал ми будували намети, займалися фізкультурою, влаштовували свята. Я читала вірші і співала пісні (тоді я ще не підозрювала, що так погано співаю), виносила стільчики для глядачів і навіть на стовпах розклеювала оголошення. Пізніше на тій поляні ми часто палили вогнище і за хлібом з салом розказували всілякі вигадані нами історії. Але найголовніше - ми слідкували за чистотою того поля. Навіть хлопці прибирали його! 

А це було тоді огогого!

На цих вулицях було стільки цікавого, що вистачить на два томи і три сезони серіалу. Сварки, бійки, сльози, зідрані коліна, сміх. Але найголовніше, що це було. І воно назавжди житиме на тих вулицях, у тих маленьких провулках, під тими високими деревами.

Так я щодня поринала в дитячі спогади, які до цього були надовго забуті. Бо університет, робота, доросле життя...

Крім спогадів за літо ми з малим все-таки й щось вивчили. Наприклад, де живуть свині, курочки, гусочки. І дивились з відкритим ротом на великі комбайни, що час від часу проїжджали нашою вулицею. Ми їли огірки прямо з грядки і персики прямо з дерева, чорницю з лісу і рибу з річки. Познайомились із сусідською собакою, яка любила ходити за нами, поки ми гуляємо і облизувати малому пальці. Ми гладили коника і бачили маленьких козенят.

Наше літо на подвір"ї в бабусі

І бабусину кухню ми теж "обчистили"

Улітку малий навчився повзати і долати на чотирьох високі пороги, навчився відчиняти шухляди й кухонні шкафчики і знімати із себе шкарпетки. Ми "народили" 5 зубчиків (4 верхніх, які лізли одночасно, і ще один нижній). 

Ми вчилися їсти дорослу їжу, смакували перші супчики, а дещо навіть наминали руками. Я вчилася варити манну кашу в момент, коли за ногу хтось смикає і плаче. А потім вчилася їсти цю кашу, бо вона вийшла з величезними грудками, а викидати свиням таке добро мені було шкода.

Ми влаштовували, хоч і не часто, пікніки під деревами на городі. Були наші посиденьки короткотривалі, бо малий постійно виповзав за межі простирадла і все хотів поїсти піску. 

Наші пікніки на городі

Ми дивились на грозове небо в момент, коли воно стріляло блискавками. Небо пронизували схожі на коріння дерев криві блискавки, а через декілька секунд гриміло так, ніби от-от повилітають шибки. Бабуся сказала полишати всі мобільні телефони вдома і далеко від хати не відходити:) Ми слухались і милувались грозою, яка відходила все далі на північ.

Наше літо 2015 було прекрасним!

P.S. А температуру і сльози через зуби, моє падіння з гойдалки і падіння малого з ванночки - ні, не пам'ятаю )) І вибачайте, що знову так багато букв і спогадів))