Учорашня снігова хуртовина нагадала мені заметіль у Києві в кінці березня 2013-го року. Того разу сніг почав падати у п'ятницю. З неба летіли такі величезні сніжинки, кружляли в танці на головами людей, що вічно поспішають, і красиво встеляли землю. На це дійство дійсно хотілось дивитись. З вікна. Біля теплої батареї з чаєм.
Тоді після обіду столиця стала в одному величезному заторі. Поки ми сиділи в офісі і з вікна любувались красивим снігопадом у центрі Києва, все було чудово. Але, коли я вийшла на вулицю у весняному взутті (кінець березня був на календарі!), яке спочатку, напевно, матюкалось, а потім розкисло, то зрозуміла, що цей вечір я запам'ятаю на довго.
У той день я ще вирішила піти на курси іспанської. Це - було друге заняття і я його ніяк не могла пропустити. Від моєї роботи до офісу курсів було йти пішки хвилин 20, може, й менше. Це було близько. Але не того вечора.
Як тільки я ступила своїми коротенькими черевиками в сніг, то одразу відчула легкий доторк снігу до п'ят. Так, у моє взуття набилось повно снігу. Про це навіть не можна було сказати,що воно намокло. Воно просто було в суцільному снігу. Але така маленька дрібниця хіба може зупинити на шляху до знань? Мене не зупинила.
Отже, мій шлях тривав. Щоб не кричати нецензурщину, я співала пісні. Мої ноги роз'їжджались у різні сторони. Кожен крок був таким важким, ніби я підіймалась не по Богдана Хмельницького, а на Еверест. А я співала пісні. Іспанською! Яку ще тільки збиралась вчити.
Сніг не припиняв іти. Він заліплював очі, ніс, ріт. Безсоромно падав за комір і стікав аж по плечах. При чому, від цього не рятував ні капюшон, ні шарф. Туш потекла. І я була схожа на обездоленого П'єро, який крім того, що загубив Мальвіну, ще й забухав.
Апогей моїх снігових поневірянь стався тоді, коли на мене прилетіла лопата зі снігом під Національною оперою. Краса неймовірна: вогні вечірньої опери, яку зверху припорошує сніг. І тут якийсь чоловік розкопує у прямому сенсі слова своє авто.
І тут плетусь я. Ну як плетусь - навіть бігти пробую, бо вже спізнююсь. А чоловік так активно орудує лопатою, що навіть не бачить мене, набирає снігу і відкидає оте все на мене. Я аж зупинилася. Чоловік зойкнув і хотів перепросити, а я хотіла накричати, але так поспішала, що обмежилась "все ок" і лишила його живим.
Добралася я нарешті до курсів. Заходжу така вся красива в аудиторію. З мене капає, на щоках - туш, у волоссі - сніг з лопати, у черевиках - просто сніг. Потім ще й виявилось, що я забула ручку, зошит і не купила підручник, тому це все мені жертвували всі учні нашої групи, а свій підручник мені віддала викладачка.
Потім була ще довга дорога додому, а на наступний день кіно, на яке не судилося потрапити. Але то вже зовсім інша історія.
Ну, і щоб не сумувати - фото зі сніговими забавами американців, яких на вихідних накрила снігова буря.
Комментариев нет:
Отправить комментарий