Зимові замальовки

Гірка. Купа дітей із санчатами, "таблетками" та просто на п'ятій точці з'їжджають по снігу. З цього натовпу зимових мурашок вирізняється мама, яка навідріз відмовляється спускати сина з гірки (це я так спочатку думала):

- Ні, все, досить. Я більше не хочу. Я стомилась.

- Мам, ну ще разочок. Ну, будь ласка.

- Ну, добре-добре.

Думаю: зараз посадить малого в сани, він з'їде, а вона піде за ним ті санчата на гору знову підіймати. Дивлюсь: сама сідає в сани. Думаю: ні, не так - зараз спуститься з гірки разом з ним (це ж який адреналін!), а потім знову на гору буде підійматись.
Дивлюсь: синочок її не сідає в санки, а, навпаки, ззаду починає їх штовхати. 

- Аааа! Юхууу! Мої каблуки, - вигукує мама, уже десь знизу.

А малий у цей момент радісно плескає в долоні і кричить: "Ура!"

***

Я не ліпила сніговиків уже багато-багато років. І тут учора зрозуміла: прийшов цей момент, пора згадувати молодість. Поки чоловік розважав малого катанням на гойдалці та каруселях, я робила снігові кулі. Старалась, відчищала сніг, який скочувався разом із землею. Навіть знайшла соснові палички, щоб же ж "руки" були красиві. Потім начистила голочок із сосни на "голову" сніговичку - і вийшла в нього прекрасна шевелюра. Чоловік із якоїсь тоненької гілки зробив йому казкову посмішку. 

А потім я хотіла зберегти цей момент для історії, але поки ми гуляли, мого сніговика... вкрали. Так, за 20 хвилин його не стало. Я би навіть засумувала за ним, але чоловік підбадьорив:
- Справжнє мистецтво не можна лишати без нагляду.
- Та ладно, яке там мистецтво, - сказала я, - звичайний сніговик.
- У нього була посмішка Джоконди, яку я зробив із звичайної гілочки.

***

Гуляємо зранку з малим. Тиха вуличка, чути лиш щасливі крики дітей, що зариваються ледь не по самі вуха в сніг. Сміх. Від того, що навколо по колу розташовані будинки, роздається звучне відлуння. Раптом мої роздуми перериваються - бо спостерігаю картину. Двоє дітлахів з дитячими лопатками відкопують з-під снігу автомобіль. Так трудяться активно. Аж пихтять. А поряд батько, дивлячись замріяно на своє чадо, розмовляє чи то з сусідом чи другом:
- Знаєш, у такі моменти я розумію, що оті крики вночі та брудні підгузки були недаремні.
Я ледь не послизнулась.